ДО 75-Х РОКОВИН ГОЛОДОМОРУ.

"ГОЛОДОМОР 1932-1933 РОКІВ В УКРАЇНІ ЯК ЗЛОЧИН ГЕНОЦИДУ"

Українська нація - друга за чисельністю в СРСР - мала величезну культурно-історичну спадщину, власні традиції державотворення, досвід національно-визвольної боротьби, а тому становила серйозну загрозу для імперських намірів керівництва СРСР, яке прагнуло до насильницького злиття всіх націй та народностей СРСР в єдиний „радянській народ” і створення потужного військово-промислового комплексу за рахунок нещадної експлуатації селянства з метою силового поширення комунізму в усьому світі.

Саме з цих причин, сталінський тоталітарний режим свідомо пішов на фізичне знищення української нації шляхом виснаження її матеріальних і духовних ресурсів та винищення селянства як її (нації) соціальної бази. При цьому тоталітарний режим не мав наміру винищувати все українське селянство, а зробити з тих, хто виживе після голоду, покірних колгоспників – робочу силу для розбудови радянської імперії та здійснення експансіоністських планів.

Про спрямованість Голодомору проти українців саме як проти нації свідчить і те, що він відбувався не лише в межах території УСРР, а й на Кубані та Північному Кавказі, де більшість населення на той час становили етнічні українці. За даними перепису населення 1926 року, на Північному Кавказі проживало 3,106 тис. українців, а на Кубані 62% мешканців називали себе українцями, при чому в деяких її районах цей показник перевищував 80 і, навіть, 90%.

СРСР мав достатньо запасів продовольства, щоб прогодувати все населення держави. Про це свідчать обсяги експорту зернових (наприклад, 1930 року СРСР було експортовано 5,8 млн. тон збіжжя; 1931 року – 4,8 млн. тон; 1932 року – 1,6 млн. тон; 1933 року – 2,1 млн. тон). Проте, хліб вилучався та продавався до інших країн за валюту, яку спрямовували на закупівлю промислового обладнання для індустріалізації. Тобто вилучення продовольства означало умисне створення життєвих умов, несумісних з фізичним існуванням людини.

Радянська влада заперечувала існування голоду та відмовлялася від пропозицій про допомогу з боку міжнародної спільноти та Міжнародного червоного хреста. Для того, щоб приховати факт Голодомору, іноземним кореспондентам було заборонено відвідувати Україну.

Згідно зі статтею 2 Конвенції ООН про попередження злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 року геноцидом визнаються дії, які вчиняються „з наміром знищити, цілком або частково, яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку”, зокрема, через „навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове її фізичне знищення”.

Про цілеспрямованість політики щодо знищення української нації говорять такі конкретні факти:

1) 20 листопада 1932 року було прийнято Постанову РНК УСРР “Про заходи до посилення хлібозаготівель”, відповідно до якої запроваджувалися натуральні штрафи м'ясом та картоплею за приховання зерна від конфіскації;

2) 6 грудня 1932 року було прийнято Постанову РНК УСРР та ЦК КП(б)У „Про занесення на „чорну дошку” сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі”. До таких сіл припинявся підвіз товарів, кооперативна та державна торгівля на місці, з кооперативних та державних лавок вивозилися примусово всі товари, повністю припинялася колгоспна торгівля, кредитування, здійснювалося дострокове стягнення кредитів та фінансових зобов'язань. Цією постановою було занесено на „чорні дошки” 6 сіл, до яких за рішенням місцевих органів влади було додано 380 колгоспів та 51 село. На кінець грудня 1932 року поставки товарів було припинено до 82 районів в 5 областях УРСР;

3) 14 грудня 1932 року було прийнято Постанову ЦК ВКП(б) та РНК СРСР „Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області”, в якій проблема хлібозаготівель пов'язувалася з українізацією;

4) 29 грудня 1932 року було розіслано Листа ЦК КП(б)У до обкомів та райкомів партії „Про вивезення в п'ятиденний термін усіх наявних фондів у рахунок хлібозаготівель”, за яким останні на виконання відповідного рішення ЦК ВКП(б) були зобов'язані здати посівні фонди;

5) на початку 1933 року було запроваджено єдині протягом року норми здачі з кожного гектара запланованого посіву заготівель хлібу (Постанова ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 19 січня 1933 року), соняшника та картоплі (Постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 20 лютого 1933 року). Несвоєчасне виконання норм каралося грошовим штрафом у розмірі вартості недоїмки та конфіскацією продовольства у розмірі недоїмки. За свідченнями очевидців, при збиранні продовольства конфісковували всі без винятку продукти.

Було вжито безпрецедентних заходів для ізоляції мешканців територій, на яких був голод. З цією метою територія УРСР, Кубані та Північного Кавказу блокувалася для виїзду селян до міст центральної Росії та Білорусі. Цьому також сприяло запровадження паспортної системи, яка фактично закріпачила українських селян.

22 січня 1933 року було прийнято Директиву ЦК ВКП(б) та РНК СРСР „Про запобігання масового виїзду селян, що голодують”, якою закривалися всі кордони для селян між Україною і Кубанню та рештою регіонів СРСР, а також заборонявся виїзд селянам з України та Північного Кавказу до цілої низки районів СРСР. Ця Директива красномовно свідчить про те, що масштабний голод у цей час був лише на територіях, де проживало українське населення, оскільки у сусідніх регіонах такої нестачі не було.

Постановою ЦК КП(б)У від 23 січня 1933 року „Про виконання Директиви ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 22 січня 1933 року” селяни закріплювалися за землею та на них накладалася заборона залишати колгоспи у разі відсутності контракту, погодженого колгоспним керівництвом.

Про спрямованість Голодомору проти українців як національної та етнічної групи свідчать наступні факти.

Згідно зі статистичними даними внаслідок вищенаведених дій найбільш постраждали тодішні Харківська та Київська області (сучасні – Полтавська, Сумська, Харківська, Київська, Черкаська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Загалом голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України. Ці області були територіально близькі до Росії, в них проживало найбільш національно свідоме населення, яке чинило опір тоталітарному режиму і являло собою ядро українського національно-визвольного руху.

За даними переписів, населення України в 1932-1933 роках зменшилося приблизно на 9,9%, з 31,195 млн. у 1926 році до 28,111 млн. у 1939 році. Водночас, населення Росії збільшилося з 77,791 млн. до 99,591 млн., Білорусі – з 4,739 млн. до 5,275 млн.

Офіційна статистика відображає масштаби трагедії лише частково, оскільки у прагненні приховати факти голоду в Україні статистичні дані навмисно спотворювалися комуністичною владою і далеко не всі випадки голодної смерті реєструвалися.

Наведені факти вказують на те, що Голодомор 1932-1933 років не був наслідком посухи або помилкою влади, і свідчать про спрямованість Голодомору проти українців, саме як проти національної групи.

Вважається, що під час Голодомору в Україні насправді загинуло до 10 млн. осіб.

Отже, на підставі зазначеного вище можна дійти висновку, що дії, які відбувалися на території України в 1932-1933 роках, повинні кваліфікуватися як злочин геноциду, спрямований на навмисне знищення українського народу як національної групи шляхом створення для неї життєвих умов, що були розраховані на її часткове фізичне знищення.

Таким чином, Голодомор 1932-1933 років в Україні відповідає поняттю геноциду, передбаченому Конвенцією ООН про попередження злочину геноциду та покарання за нього від 9 грудня 1948 року.