Гетьманська держава, створена в Україні Б.Хмельницьким, мала великий потенціал для завоювання незалежності. Проте, з огляду на низку причин, цей потенціал так і не був реалізований. Наприкінці 17 ст. внутрішні проблеми, які роздирали українське суспільство, отримали додатковий стимул в результаті цілеспрямованої політики царату. Одразу після смерті Хмельницького вибухнула боротьба між деякими гетьманами та претендентами на гетьманство. На багато років країна опинилася у вирі громадянської війни, політичної кризи та економічного занепаду.

 Складна соціально-політична ситуація вимагала швидкого вирішення існуючих проблем. Однак політичні помилки, непродумані заході в соціальній сфері лише загострили існуючі в суспільстві протиріччя. Новий гетьман І.Виговський (? – 1664) обрав курс на створення олігархічної республіки та швидко втратив підтримку більшої частини козаків. Запоріжжя та кілька військових угруповань на Лівобережній Україні, які не прийняли курсу Гетьмана, опинилися в опозиції. Царат, зацікавлений в ослабленні козацької держави, також робив все можливе для підігрівання громадянського занепокоєння, а уряди сусідніх держав поспішили скористатися ситуацією на власну користь.

Під час громадянської війни, яка спалахнула в Україні навесні 1658 р., український лідер (вперше в історії країни) поспішив звернутися по допомогу до іншої держави (не для забезпечення незалежності держави, а для боротьби з внутрішньою опозицією та повстанцями). Він заручився допомогою татарської орди для знищення загонів повстанців та козаків під проводом М.Пушкаря та Я.Барабаша та вирішив поновити союзницькі стосунки з Річчю Посполитою. Гадяцька угода від 16 вересня 1658 р. передбачала повернення козацької України до польської корони як автономії. Умови угоди змінювали існуючу політичну систему гетьманської влади. В соціально-економічному аспекті вони повертали довоєнну форму землеволодіння. Зміна зовнішньополітичного курсу та жорстокі заходи на Лівобережній Україні тільки збільшили незадоволення козаків керівництвом І.Виговського та створили прецедент розколу держави. Утворилася еліта, яка піддавала небезпеці територіальну цілісність країни. З часом більш очевидним стало тяжіння представників Лівобережної України до співробітництва з Москвою, а Правобережної – з Варшавою.

 Новообраний гетьман Юрій (1641-1685), син Богдана Хмельницького, не міг запобігти поглибленню негативних тенденцій. Чуднівська угода, підписана ним під час військової кампанії 1660 р., практично визнавала чинність Гадяцької угоди. В 1663 р., позбавлений реальної політичної підтримки, Юрій Хмельницький склав свої повноваження. Гетьманська булава на Лівобережжі, завдяки підтримці татар, перейшла до генерального секретаря (писаря) П.Тетері. Неподалік від міста Ніжин, в 1663 р. так звана Чорна Рада обрала Гетьманом командуючого козацьким військом І.Брюховецького (?-1668). Так Україна розділилася на два Гетьманати. Повний розділ території України між двома державами було підтверджено Андрусівською мирною угодою 1667 р. між Москвою та Річчю Посполитою. Лівобережжя та Київ з навколишніми територіями відходили до Москви, а Правобережжя – до Польщі, в той час як Запоріжжя підпорядковувалося обом державам. Деякий час потому розподіл території було підтверджено умовами так званого „Вічного” миру 1688 р.

 Підписання Андрусівської угоди поставило під великий сумнів перспективу об’єднання українських земель. Однак, незважаючи на глибокі соціально-політичні протиріччя між державною елітою, орієнтованою на різні зовнішні сили та постійне вручання останніх у внутрішнє життя України, обидва регіони залишалися зв’язаними в один державний організм політичними та економічними факторами. Перспектива консолідації обох держав в єдину Україну найповніше проявилася за часів правління П.Дорошенка (1627 - 1698), прилуцького полковника. Один з найближчих друзів Б.Хмельницького, лівобережний гетьман належав до переконаних прихильників ідеї існування єдиної могутньої української держави. Для досягнення цієї мети він почав боротьбу з поляками, заключив угоду з татарами, вів переговори з представниками московського царя та гетьманом І.Брюховецьким. На певний час П.Дорошенку вдалося об’єднати під своїм керівництвом обидва регіони, проте втручання Росії та Речі Посполитої, які почали боротьбу проти Гетьмана, не дали йому закріпити досягнення на довгий час. Україну було втягнуто в новий вир політичної боротьби та міжусобних війн. На початку липня 1668 р. П.Дорошенко був змушений залишити Лівобережжя, а в березні 1669 р. козацька рада в Глухові обрала замість нього Гетьманом чернігівського полковника, підтриманого Москвою – Д.Многогрішного (?-1696). Угода, яку останній заключив з Москвою, фактично обмежувала суверенність України.

 В нових умовах П.Дорошенко за підтримки Корсунської ради в березні 1669 р. почав схилятися до прийняття турецького протекторату. Водночас він не вважав можливим досягнення взаєморозуміння з Москвою або Варшавою за інакших умов, ніж визнання їх урядами суверенітету єдиної козацької України. Політична кар’єра П.Дорошенка закінчилася в 1676 р.

 На Генеральних зборах в Переяславі Гетьманом козацької України „по обидві сторони Дніпра” було обрано генерального суддю І.Самойловича, якому вдалося протриматися на цій посаді 15 років. Автократична та віддана своїм командувачам та царату людина, І.Самойлович також ставив собі на меті створення аристократичної держави під проводом гетьмана. Він опирався спробам запорізьких командувачів ствердити свою політичну незалежність та часто висловлював незадоволення московським урядом щодо підтвердження права Польщі на Лівобережжя. Він також планомірно намагався привернути увагу Москви та Варшави до можливості існування Лівобережжя, Правобережжя та Західноукраїнських земель у складі єдиної держави.

Наприкінці 17 ст. спостерігалися значні зміни в соціальному житті козацької України. Гетьманат був складним соціальним організмом, населення якого складалося здебільшого з селян, що завоювали свої свободи зі зброєю в руках та протягом певного періоду мали право володіння землями. Однак, з огляду на історичні умови, всі гетьманської адміністрації (як економічні, так і соціально-політичні) підпорядковувалися інтересам вищих щаблів козацької еліти, які були привілейованим класом. Вони отримали право володіти землею, займатися виробництвом та брати участь у політичному житті держави.

 Підпорядкованість України Москві мала вплив і на її економічний розвиток. Зокрема, відбулися певні зміни в зовнішньоторговельних та економічних відносинах Гетьманату. Країна болісно позбувалася своїх традиційних західних торговельних шляхів та ринків продажу, які поступово було переорієнтовано на Москву.

 Українські державні інститути, сформовані за роки Визвольної війни, продовжували функціонувати на території Гетьманату протягом другої половини 17 ст. Однак російський уряд почав впроваджувати обмеження з наступною ліквідацією традиційної військово-політичної системи України. Агресія Москви також торкнулася української православної церкви, що з 1686 року підпорядковувалася московському патріархату. Десятиліття, що пройшли з 1654 р., надали поштовх поступовим, але незмінним процесам втрати українською державою етнічних рис, коли було ліквідовано всі соціально-політичні інститути

Порушення територіальної цілісності України наприкінці 17 століття в значній мірі визначило певні особливості соціального, політичного та економічного розвитку протягом наступних десятиліть в двох основних регіонах: лівобережній Україні та Слобожанщині та західноукраїнських землях. Майже до кінця 18 століття Правобережжя було частиною Речі Посполитої. Здобутки Визвольної війни 17 століття поступово були відмінені та встановився передвоєнний режим. Однак певні елементи державотворчих традицій залишалися важливим явищем соціально-політичного життя країни. На початку 18 ст. на правобережній Україні існували козацькі загони. В регіоні існували великі села, що активно розвивали економічну діяльність. Нажаль, міжнародна ситуація складалася не на користь правобережного козацтва. Невдовзі Польща встановила свою владу на всьому Правобережжі.

Такою ж була ситуація у Східній Галичині, в межах якої діяла королівська влада. Польська шляхта володіла значними маєтками, до складу яких входили сотні міст та селищ. Лише міста (Кам’янець-Подільський та Львів) мали право на самоврядування. В західноукраїнських регіонах було впроваджено Унію. На початку 18 ст. уніатство розповсюдилося на Львівський та Луцький єпископати, а також інші приходи. Серед інших українських земель Закарпаття залишалося частиною Угорщини, Північна Буковина знаходилася під владою Молдавського князівства, яке було васалом Туреччини. На цих територіях діяли юридичні та зовнішньополітичні правила інших держав.

 Наприкінці 18 ст. у політичній ситуації на західній Україні сталися значні зміни. Падіння та розподіл Речі Посполитої відзначило новий переподіл Галичини, Закарпаття та Північної Буковини. В результаті першого поділу Польщі у 1772 р. майже вся Галичина та західна частина Волині та Поділля були завойовані Австрією. Ці землі разом з кількома польськими областями були об’єднані у „Королівство Галичини та Володимирії”. Інші території були захоплені Австрією після третьої кризи Польщі (1795). Північна Буковина також була окупована австрійськими військами. В 1774 р. до Відня відійшла вся ця область, а в 1775 р. ці здобутки Австрії були закріплені Константинопольською конвенцією. Закарпаття, де зберігався традиційний адміністративний поділ на комітати, залишалося під владою династії Габсбургів.

 Наприкінці 18 ст. австрійський імператор Йосип ІІ та імператриця Марія Терезія провели в країні низку реформ. Вони обмежили владу землевласників над селянами, відмінили особисту залежність останніх від хазяїв та ліквідували окремі податки. Урядом також було запроваджено зміни в духовній сфері (наприклад, відкрито ліцей в Мукачеві та семінарію у Львові). Водночас було організовано школи з викладанням предметів українською мовою, відкрито кілька україномовних факультетів у Львівському університеті, заснованому в 1784 р. Нажаль, ці прогресивні дії австрійського уряду не знайшли продовження в майбутньому.

 На правобережній Україні не припинялася визвольна боротьба. Велике селянське повстання вибухнуло в 1702-1704 рр. Повстанці вибили польську армію з Київщини, Поділля та Волині. Правобережні повстанці дістали допомогу від запорозьких козаків, українців Лівобережжя, з Молдавії, Білорусі та Валахії. Це „народне повстання” було придушено, однак в регіоні виник рух т.зв. гайдамаків. Невеликі, однак надзвичайно мобільні загони гайдамаків нападали на маєтки землевласників, торговельні фургони, окремих орендарів та ін. Рух гайдамаччини продовжував існувати до середини 1770 рр.

 Велике повстання за визволення народу, яке отримало назву Коліївщини, вибухнуло на правобережній Україні в 1768 р. Повстанці захопили фортецю Умань, а також низку інших міст та селищ. В деяких областях влада перейшла до козацьких загонів. Однак кілька місяців потому Польща, за допомогою російської армії, завдала поразки основним козацьким угрупованням.

 В другій половині 18 ст. Річ Посполита занепадала. В результаті цього територія Правобережжя перейшла до Росії. Двома роками пізніше землі Волині та Білорусі також потрапили під владу московського уряду. На цих територіях було встановлено звичайні імперські порядки: розподіл на губернії, російська система судоустрою, дія „жалуваної грамоти дворянству” тощо. Однак питання возз’єднання українських земель не було остаточно вирішено. Вони стали складовою частиною Російської та Австрійської імперій. Це були десятиліття політичного роз’єднання й відсутності громадянської єдності, за якими йшли роки переслідування українців.