23 лютого 1917 р. в Петрограді (столицю імперії м. Санкт-Петербург було перейменовано після початку російсько-німецької війни 1914 р.) вибухнула революція. Десятки тисяч солдатів місцевого гарнізону приєдналися до робітників на третій день повстання. Ввечері 27 лютого було сформовано два управлінські органи, які потім відігравали провідну роль у розвитку подій: Петроградська рада робочих та солдатських депутатів та Тимчасовий комітет Державної думи парламенту. 2 березня цар Микола ІІ зрікся престолу і Думським комітетом, у згоді з Петроградською радою, було сформовано новий керівний орган: Тимчасовий уряд, що повинен був підготувати демократичні вибори до Установчих зборів, головною метою яких мало стати визначення форми державного устрою та прийняття конституції.

Представники влади в регіонах звернулися до громадських організацій, в яких керівні посади займали представники промислово-торговельних кіл та адміністративної бюрократії. Більшість з них належали до конституційних демократів (кадетів). 4 березня в Києві було створено Об’єднану раду громадських організацій. Виконавча влада була передана комісарам Тимчасового уряду. До того вона належала губернаторами та повітовим поліцейським офіцерам. Голови регіональних та окружних адміністрацій стали такими комісарами. В волостях замість призначених посадових осіб почали діяти виборні комітети.

Товариство українських поступовців (організоване М.Грушевським, С.Єфремовим та Є.Чикаленком в 1908 р. як міжпартійний політичний блок), вийшовши з підпілля, використало рекомендації Тимчасового уряду для створення регіональних рад для формування Всеукраїнської ради. Також 4 березня в Києві, одночасно з Об’єднаною радою громадських організацій, було створено Центральну Раду. Цей представницький демократичний орган виник на хвилі революційних подій для того, щоб очолити національно-визвольний рух в усіх українських землях. До Ради увійшли представники Товариства українських поступовців, православної церкви, прогресивних українських соціал-демократів та голови культурно-просвітніх, військових, студентських та наукових організацій, спілок та утворень. М.Грушевський, визнаний лідер українського визвольного руху, знаходився у вигнанні, коли його було обрано Головою Центральної Ради.

Одразу після скинення монархії в українських промислових центрах почалося створення робочих рад, а в гарнізонах та на фронті – солдатських рад. Робочі ради були сформовані в Харкові, Катеринославі та Кременчуці. Ради були непартійними організаціями, які не мали історичних аналогів. Вперше вони виникли під час революції 1905-1907 рр., а потім – в 1917 р. як свідчення недовіри робітників до будь-яких державних інститутів. Заклик до експропріації засобів виробництва був найпопулярнішою ідеєю серед членів цих рад. В середині 1917 р. в 9 українських областях було створено 252 ради, в тому числі 180 – в Донбасі.

 Соціалістичні партії соціал-революціонерів (есерів) та соціал-демократів (меншовиків), які мали вплив на робочі та солдатські ради протягом перших місяців революції, прагнули створення демократичної парламентської республіки. Вони не мали наміру брати під контроль ради або державні органи і саме тому підтримували законний Тимчасовий уряд. Представники іншої течії соціал-демократів – більшовики (після того, як їх лідер В.Ленін повернувся з еміграції в квітні 1917 р.), додали до своїх закликів девіз „вся влада радам”. Таким чином, більшовики перешкоджали демократичному розвитку революційних процесів. Отримання контролю за радами та проголошення Радянської Республіки означало встановлення політичної диктатури партії більшовиків. Проголошення націоналізації засобів виробництва в реальності стало еквівалентом встановлення їх диктатури в економіці.

Кількість більшовиків в українських областях швидко зросла з 2 тисяч перед революцією до 10 тисяч станом на кінець квітня 1917 р. Навіть в якості меншості серед членів рад, вони почали організовувати армію для участі в громадянській війні, початок якої вони передбачали. Більшовики організовували робітничі та Червоні загони, міліцію. Опір рад під контролем меншовиків та есерів та протидія місцевих органів влади Тимчасового уряду певним чином обмежували розмах цих подій. Однак Червоні загони були все-таки організовані в Києві, Харкові, Катеринославі та Одесі.

 В той же час національна революція не припинялася. Перші заяви Центральної Ради та її національна програма носили здебільшого культурний характер. М.Грушевський, який повернувся із заслання, висунув тезу щодо створення національної територіальної автономії України.

 Протягом двох місяців революції в Україні відбувалося інтенсивне створення політичних партій. На основі Товариства українських поступовців було створено Партію соціалістів-федералістів. Ця партія мала великий вплив на Центральну Раду, хоча була не надто численною. Також була створена Українська партія соціалістів-революціонерів, яка стала однією з найбільших серед національних партій. На середину 1917 р. вона налічувала 75 тисяч членів. Однак кількість членів проросійської партії есерів була в українських областях незрівнянно більшою. Партія Українських соціал-демократів, очолена В.Винниченком та С.Петлюрою, також за своєю чисельністю поступалася проросійській партії меншовиків. На середину 1917 р. в ній було приблизно 5 тисяч членів, в той час як кількість меншовиків становила понад 50 тис.

 10 червня 1917 р. Центральна Рада проголосила Перший Універсал в Києві на конгресі делегатів українських підрозділів царської армії. Він проголошував право українського народу на самоврядування за допомогою Українських установчих зборів, скликаних на демократичних засадах. Кілька днів потому на закритому засіданні Центральної Ради було створено орган виконавчої влади – Генеральний секретаріат, на чолі якого став В.Винниченко.

Тимчасовий уряд мав визнати Центральну Раду державним органом. Після такого успіху Рада прийняла Другий Універсал, в якому повідомляла про створення Генерального Секретаріату та розвиток законодавчого закріплення української автономії.

Посилення соціально-економічної кризи продовжувало підривати матеріальні умови пролетаризованих мас. За таких умов, екстремістські заклики ленінської течії проросійської партії соціал-демократів ставали дедалі популярнішими. Кількість більшовиків в Україні сягнула 33 тисяч чол. Своєю численністю партія Леніна все-таки поступалася меншовикам, а також російським та українським есерам, проте вона вирізнялася своєю дисципліною та агресивністю. Починаючи з другого року, більшовики та їх прибічники стали переважати в радах робітничих та солдатських депутатів. 8 вересня Київська рада робітничих депутатів вперше визнала більшовицьку революцію.

З огляду на небезпеку лівого екстремізму, партія кадетів почала схилятися до ліквідації національної кризи, перш ніж застосовувати силу. За згоди кадетів, правлячий прошарок армійських генералів, очолюваний генералом Л.Корніловим, верховним головнокомандуючим, зробила спробу скинути Тимчасовий уряд. Однак заколот було розкрито.

 Більшовики відігравали в цьому головну роль. Їх вплив зріс, особливо в південних та східних областях України, в той час як Тимчасовий Уряд, врятований більшовиками, поступово втрачав підтримку народу, оскільки не завершив здійснення реформ.

 25 жовтня 1917 р. більшовики скинули Тимчасовий уряд та на Другому всеросійському конгресі рад в Петрограді створили свій власний уряд – Раду народних комісарів (Раднарком), яку очолив В.Ленін. Жовтневий переворот створив нову політичну ситуацію, на яку Центральна Рада мала негайно відреагувати. Вона видала Третій Універсал, в якому проголосила створення Української Народної Республіки.

Під впливом наступу російських військ, контрольованих Раднаркомом, керівники Центральної Ради швидко втратили ілюзії щодо можливості перетворення Росії на демократичну федеративну республіку. Головною метою стало відділення від більшовицької диктатури. Вночі 12 січня 1918 р. М.Грушевський видав Четвертий Універсал Центральної Ради, який проголосив незалежність УНР.

 27 січня 1918 р. в Брест-Литовську було підписано першу мирну угоду у світовій війні між УНР та чотирма державами німецького блоку. За день до підписання угоди радянська армія увійшла до Києва та Центральна Рада мала визнати, що потребує іноземної військової допомоги. 18 лютого німецькі та австро-угорські війська почали окупацію України. Відповідно до умов мирного договору, підписаного 3 березня між Росією та Центральними державами, Раднарком обіцяв визнати незалежність УНР та почав мирні переговори.

Присутність окупаційних військ сприяла виникненню на Україні нової революційної ситуації. Посилилась діяльність соціальних груп, які вимагали поваги до приватної власності та ліквідації хаосу та анархізму. Колишній царський генерал Павло Скоропадський використав ці настрої для приходу до влади, коли його було проголошено Гетьманом Української Держави, яка замінила УНР. До скликання парламенту в його руках були зосереджені всі державні повноваження.

П.Скоропадський запросив до участі в уряді авторитетні постаті, які намагалися працювати конструктивно. Однак окупаційні війська дозволяли йому діяти незалежно лише в національно-культурній сфері. Зацікавлена в отриманні від України максимально можливої кількості продовольства та сировини, військова адміністрація держав-окупантів поступово почала втручатися у справи державної адміністрації. Селяни почали боротися з окупантами, які підтримували повернення землевласників до їх колишніх маєтків.

 Режим Гетьмана міг існувати лише за умов окупації. 12 листопада 1918 р. було підписано угоду про перемир’я між Німеччиною та країнами Антанти, що означало кінець світової війни. Німецька та австро-угорська армії втратили свої окупаційні функції. Наступного дня відбулося таємне зібрання лідерів українських партій, які вирішили організувати Директорію з метою усунення режиму Гетьмана та відновлення УНР. Директорію очолив В.Винниченко, а її збройні сили підпорядковувалися С.Петлюрі. Вони здебільшого складалися з тисяч загартованих в боях повстанців. Кілька тижнів потому Директорія взяла під контроль всю Україну.

Поява Директорії була неочікуваною для сусідів України. Антанта планувала заповнити вакуум влади в Україні шляхом введення на українську територію 12-15 військових підрозділів та окупації Києва та Харкова. В листопаді озброєні сили С.Петлюри зіткнулися з опозицією військ керівника Польщі Ю.Пілсудського, який хотів відсунути якнайдалі невизначені кордони нової польської держави. Червона армія Л.Троцького майже увійшла на Україну з півночі та сходу, а Біла гвардія А.Денікіна – з півдня.

 Поразка у світовій війні призвела до дезінтеграції Австро-Угорської імперії та створення незалежних держав. 18 жовтня 1918 р. у Львові було створено Українську Національну Раду. Вона проголосила намір створити державу на етнічних українських землях в межах імперії. Польща, що почала відроджуватися, також почала висувати претензії на ці території. З огляду на це Національна Рада поспішила окупувати за допомогою збройних сил Львів та всю територію Східної Галичини. 13 листопада вона сформувала Західноукраїнську народну республіку. Голова Національної Ради Е.Петрушевич став президентом ЗУНР, а К.Левицький очолив Державний секретаріат. Возз’єднання обох українських держав було проголошене 22 січня 1919 р. у Львові. Декларація возз’єднання була схвалена Установчими Зборами, скликаними з представників усіх регіонів України. Однак до повноцінного возз’єднання не дійшло. В 1919 р. польські війська, озброєні Антантою, окупували Східну Галичину та Західну Волинь. Значно раніше, на початку січня, Радянська Росія почала напад на УНР та зайняла її столицю 5 лютого. Директорія спочатку залишалася у Вінниці, потім переїхала до Жмеринки, Проскурова та Рівного. На початку травня С.Петлюра та інші керівники УНР емігрували.

 У лютому 1919 р. уряд Радянської України відмовився від назви, впровадженої Центральною Радою (УНР) та запровадив нову – Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Також назву уряду було змінено на Раднарком, за зразком Москви. Уряд очолив Х.Раковський, один з провідних діячів Другого Інтернаціоналу, який опинився в Росії після приходу більшовиків та запропонував їм свої послуги.

 Вибори до рад робочих, червоноармійських та селянських депутатів були проведені навесні 1919 р. В результаті маніпулювання нормами представництва, більшовикам вдалося отримати повну перевагу. Ради слугували лише прикриттям диктатури РКП (б) – КП (б)У, яких підтримували армія та Надзвичайна Комісія. Згідно конституції УРСР, створеної за моделлю конституції Радянської України, найвищим законодавчим органом став Всеукраїнський з’їзд рад, між засіданнями якого його функції здійснювалися Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом (ВУЦВК).

 В заяві уряду відмічалося, що УРСР об’єдналася з РСФСР на принципах „соціалістичної федерації”. Сутність цього поняття не розшифровувалась, проте програма РКП (б), прийнята в березні 1919 р., зазначала, що федеративний Радянський Союз є перехідною формою до повного об’єднання. Партія більшовиків прагнула якомога швидше централізувати військове та економічне управління. 1 червня 1919 р. Всеросійський центрвиконком проголосив декрет про „військово-політичну злуку”. Найважливіші аспекти державного управління в більшості радянських республік було передано до московських органів.

 Як тільки Україна стала радянською республікою, вона вступила у сферу дії „великого експерименту”. Ринкова економіка мала бути замінена на виробництво без торгівлі. Селяни сподівалися на те, що радянська влада роздасть їм володіння великих землевласників, як було обіцяно в лозунгах, які більшовики використовували під час жовтневого перевороту. Однак декрет ВРЦВК, прийнятий в лютому 1919 р., проголосив головною метою політики на селі колективізацію. Згідно декрету, уряд Х.Раковського повинен був надавати преференції державним господарствам та колгоспам, створеним на основі експропрійованих земель.

У відповідь на політику, яку В.Ленін після її провалу і відмови від неї назвав „військовим комунізмом”, по країні прокотилася хвиля селянського незадоволення. Отаман Зелений (Д.Терпило), член партії соціал-демократів (незалежних), серед перших став у опозицію до уряду в середині травня. Він зробив все можливе для того, щоб поширити діяльність свого майже дванадцятитисячного угруповання на лівий берег Дніпра, Переяслав та Золотоношу. Підрозділи Нестора Махна (якого обрані сільські отамани називали „батьком”) діяли в Катеринославській області, в районі Гуляйполя. Махно успішно боровся проти денікінської армії, а також частково підтримував радянську владу, проте жорстко виступав проти анархізму комісарів та аграрної політики Раковського. Найбільшим серед повстань був бунт отамана М.Григор’єва в травні 1919 р.

Антибільшовицьке селянське повстання сильно вплинуло на дух Червоної Армії, що складалася здебільшого з селян, та спровокувало масове дезертирство й загальне зниження дисципліни. А.Денікін, командувач добровільної Білої гвардії, скористався цією оказією. З травня по серпень 1919 р. Біла гвардія окупувала Україну та почала марш на Москву.

 Після переведення економіки на основи державного управління російські більшовики змогли створити армію, яка кількісно перевершувала збройні сили Денікіна. На початку лютого 1920 р. Червона Армія звільнила всю Україну.

 Коли поразка Денікіна стала невідворотною, уряд Радянської Росії звернув увагу на Польщу. Було зроблено деякі пропозиції уряду Польщі щодо мирного влаштування проблеми з визначенням кордонів. Москва начебто погодилася визнати демаркаційну лінію, що була сформована влітку 1919 р., в якості державного кордону. Водночас, починаючи з 1920 р., В.Ленін почав підтягувати до Західного фронту найміцніші підрозділи Червоної Армії  - навіть з Уралу, Сибіру та Кавказу.

 Напередодні невідворотної війни з Радянською Росією Ю.Пілсудський, голова польської держави, вважав необхідним врегулювати відносини з колишнім ворогом С.Петлюрою. Керуючись бажанням продовжити боротьбу за незалежну Україну, Петлюра прийняв його умови. Варшавська угода була підписана в квітні 1920 р. Уряд Ю.Пілсудського відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. та визнав УНР. Така поступка мала символічне значення. Однак Петлюра мав піти на реальні поступки після отримання згоди на встановлення кордонів вздовж території, вже окупованої польськими військами.

 Ю.Пілсудський не хотів чекати кінця передислокації радянських військ та почав 25 квітня 1920 р. наступ на 500-кілометровому фронті за допомогою сил трьох армій загальною чисельністю 150 тисяч. 15 тисяч вояків Петлюри просувалися разом з поляками. 6 травня вони зайняли Київ. В.Ленін спокійно сприйняв звістку про перші успіхи поляків, оскільки об’єктивно співвідношення сил було на користь Росії. Контрнаступ радянських військ, який почався 5 червня, невдовзі перетворився на широкий наступ під проводом М.Тухачевського. Москва сформувала маріонетковий уряд Ф.Дзержинського, якого передбачалося поставити на чолі завойованої Польщі.

 Небезпека втрати державницьких прав, завойованих в 1918 р., міцно об’єднала навколо уряду найширші верстви населення. Франція поспішила надати допомогу озброєннями та людськими ресурсами. Війська М.Тухачевського були зупинені за 23 км від Варшави та почали безсистемний відступ під нищівним натиском поляків. За 10 днів їх було вже відкинуто за Буг. Наприкінці вересня фронт перемістився в район Житомира та Бердичева. Угода про перемир’я була підписана в жовтні та закріпила згоду радянської партії залишити Західну Україну та Західну Білорусь в межах кордонів Польщі.

 Після відходу військ Ю.Пілсудського за ріку Збруч армія С.Петлюри протягом місяця воювала на Лівобережній Україні з силами О.Єгорова. 18 листопада 1920 р. війська Петлюри залишили прикордонний Волочиськ та відступили до Польщі. Однак армія УНР продовжувала на Правобережній Україні безнадійну боротьбу з партизанськими набігами. Після численних протестів Х.Раковського наприкінці 1921 польський уряд поклав їм край.