Україна: новий Президент та уряд

Протягом останніх тижнів тема зміни влади в Україні зійшла зі сторінок періодичної брюссельської преси і досліджується насамперед науковими центрами та аналітиками. „Завершення співіснування в Україні” (Т.Ольшанський, Центр Східних Студій, Варшава), „Вести справи з Україною Януковича” (Е.Вільсон, ECFR, Лондон), „ЄС сподівається, що новий український президент просуватиме реформи” (Р.Ватсон, EU-Russia Center), „Повернення київського хлопця” (С.Вагштил, редактор східноєвропейської секції „Файненшл Таймс”, журнал E!Sharp), - такими є основні заголовки.

Зазначені публікації присвячені насамперед питанням чого чекати від нового президента та уряду і яким чином Україна далі вибудовуватиме відносини з ЄС. Очевидно, що заявлена Президентом та урядом політика „прагматизму” знаходить підтримку в європейських експертних колах, водночас проте продовжують залишатися сумніви щодо реальних спроможностей її реалізувати.

Щодо нового Президента та уряду, експерти відзначають позитивний момент в припиненні непорозумінь між Президентом та урядом, які існували за попередньої влади, але відмічають також, що уряд Януковича є неоднорідною структурою, де представлені декілька груп інтересів. Серед очікувань – готовність нового уряду прийняти умови МФВ щодо підняття цін на газ для споживачів, збільшення прозорості банківського сектору тощо. Водночас конфлікт інтересів в оточенні Януковича очікувано ускладнить йому задачу проведення ефективних реформ, таких як модернізація економіки та лібералізація бізнесу, використання наявних в рамках СОТ та майбутніх в рамках ЗВТ з ЄС можливостей (Т.Ольшанський, С.Вагштил). „Відтак Янукович зустрінеться з аналогічними викликами, які були у його попередників. Він може сподіватися на те, що працюватиме у дещо спокійніших внутрішньополітичних умовах, ніж Ющенко”, - робить висновок редактор східноєвропейської секції „Файненшл Таймс” С.Вагштил. Янукович також може здаватися виборцям більш ефективним, ніж попередник, через нижчі очікування до нього. „Якщо надії на нього обмежені, їх легше задовольнити”, - пише він.

Щодо відносин у трикутнику Україна-Росія-ЄС, експерти (Е.Вільсон, С.Вагштил) схиляються до того, що кліше „проросійський” політик і „повернення України до Росії” є перебільшеними. Дійсно, пише С.Вагштил, Янукович почувається комфортніше в Москві, ніж в Брюсселі, проте ані він сам, ані його партнери з бізнесу не хочуть бачити його російською маріонеткою. Похолодання у відносинах України з ЄС та з НАТО почалося ще за часів В.Ющенка, вважає автор статті, коли на Бухарестському саміті Україна та Грузія не отримали квитка на швидке членство в НАТО, а сподівання навіть на „туманну згадку про майбутнє членство в ЄС” нічим не завершилося. В той самий час Ю.Тимошенко продовжувала налагоджувати особисті контакти з В.Путіним. Е.Вільсон з наукового центру ECFR аргументує далі, що прихід В.Януковича до влади може виявитися кращим для Європи, ніж це здається. Він може стати кимсь на зразок українського Ричарда Ніксона, вважає Е.Вільсон. Подібно до того, як ніксонівська антикомуністична позиція дала йому можливість налагодити зв’язки з Китаєм, зв’язки Януковича з Москвою та підтримка, якою він користується серед російськомовного населення, можуть полегшити для нього задачу налагодження відносин з Європою. Політика маленьких, але чітких років може допомогти Януковичу наблизити Україну до ЄС більше, ніж це вдалося його попереднику В.Ющенку його заявами про „європейську долю”, пише Е.Вільсон. „Парадоксально, але запит Януковича на хороші відносини з Росією може полегшити країнам-членам ЄС завдання з пошуку консенсусу щодо того, що робити з Україною”, - припускає Е.Вільсон, посилаючись на непоодинокі випадки у минулому, коли розвиток цілісної політики щодо України блокувався окремими країнами-членами через побоювання образити Москву. Зараз ЄС має шанс розробити новий двосторонній (twin-track) підхід до України, який відкрито брав би до уваги російський фактор: „і якщо ЄС підтримає Україну в тому, щоб вона наблизилася до Росії в окремих сферах, ЄС має також домогти Україні відійти від неї в інших”.

Україна- ЄС:

Брюссельське спеціалізоване видання „Європолітікс” в статті „Громадянське суспільство хоче відігравати роль у посиленні домовленостей” повідомляє про проведення в Києві семінару, організованого Європейським соціально-економічним комітетом та Української національною тристоронньою соціально-економічною радою при Президенті України, у ході якого представники громадянського суспільства обговорювали шляхи конструктивного залучення громадянського суспільства до модернізації країни відповідно до європейських стандартів, поглиблення взаємодії між українським та європейським громадянським суспільством, а також можливий внесок до існуючих відносин між Україною та ЄС.

ЄС: створення Служби зовнішньої дії

Після офіційного представлення К.Ештон „за тиждень до очікуваного терміну” пропозиції щодо структури Служби зовнішньої діяльності ЄС (СЗД), критика на її адресу, насамперед з боку Європейського парламенту стала рішуче різкою. „Плани К.Ештон щодо дипломатичної служби „є неприйнятними” для ЄП, пише „Юропіан Войс”. У заяві, яку поширили група парламентарів після представлення пропозиції йдеться: „Незважаючи на численні контакти в ході останніх тижнів, Високий представник вирішила не брати думку Парламента до уваги достатньою мірою” (Е.Брок, Г.Верхофштадт, Г.Свобода, Р.Хармс). „Ештон закладає „французького павука” в центр павутиння СЗД”, пише „ЄврАктів”, посилаючись насамперед на критиковану депутатами структуру СЗД, за якою у „французькому стилі” генеральний секретар служби та два його заступники матимуть майже необмежені повноваження в СЗД. На переконання євро парламентарів, заступниками мають бути саме політичні фігури, які можуть представляти Високого представника як перед Європейським парламентом, так і у зв’язках з третіми країнами.

Намагаючись переконати Європейську комісію підписатися під своїм планом щодо Служби зовнішньої діяльності, К.Ештон була змушена зробити дивний компроміс у розподілі повноважень в сфері політики розвитку, яка коштує мільярди євро щороку, пише „ІюОбзервер”, повідомляючи, що битва за цей сегмент була чи не найтяжчою. Пропонується, що СЗД буде відповідати за бюджет політики розвитку, контролюючи скільки грошей отримає конкретна країна, а також здійснювати „стратегічний нагляд”, в той час як комісія займатиметься імплементацією політики. Схожа схема має застосовуватися до європейської політики сусідства. „ІюОбзервер” відзначає, що процес прийняття рішень за таким варіантом є розмитим. ЗМІ відзначають, що проти цього напередодні неодноразово виступали депутати, які у власній заяві назвали штучний поділ частини повноважень між СЗД і службами комісії „рецептом нелогічності”. Критику такий підхід викликав також у представників неурядових організацій. Зокрема, „ЄврАктів” цитує представника впливової організації Oxfam, яка зауважила, що за такою схемою існує загроза, що боротьба з бідністю стане заложницею зовнішньополітичних цілей. „Бідним країнам потрібен комісар з розвитку Пібалгс, який би приймав бюджетні рішення на підставі того, де більші потреби та потенційний результат, а не політичні та стратегічні цілі Союзу”, - відзначила представник Oxfam.

Окремо в контексті створення Служби зовнішньої діяльності звертає на себе увагу стаття журналіста „The Economist” Давіда Ренні, який спеціалізується на європейській проблематиці. В своїй статті для видання E!Sharp він прогнозує, що СЗД буде неефективною і стане розчаруванням для ЄС. Серед причин для цього – взаємна недовіра між країнами-членами та відсутність спільної позиції (або як каже автор публікації, „спільної брехні”, яка б виглядала правдиво). Переважна частина країн-членів не має зовнішньої політики як такої, це завжди „політика сусідства”. Тому ідея того, щоб делегації ЄС опікувалися їхніми „мінімальними” інтересами в далеких країнах виглядає для них дешевшою та політично вигіднішою, пише журналіст. Натомість маленька жменька країн-членів мають амбіції бути великими державами на глобальному або регіональному рівнях. Крім того, деякі держави ЄС не захищають жодного стратегічного бачення, але натомість мають двосторонні вигідні домовленості (Німеччина, Італія з РФ). Ці три групи спільно підриватимуть цілісну роботу СЗД. Наводячи приклад, автор посилається на регулярні витоки інформації, які навмисно допускають країни-члени для реалізації власних національних цілей. „В Союзі 27 націй, кажучи коротко, взагалі не може бути секретів (тому національні дипломатичні служби не будуть ділитися власною інформацією з СЗД)”, - пише Д.Ренні. Євро-посли також навряд чи будуть ділитися з Брюсселем інформацією про ігри британців, шкідливий вплив французьких торговців зброєю чи тіньовою роллю німецького бізнесу, продовжує він. Те, що залишиться, - це програмовані зовнішні відносини, де проекти з використанням грошей ЄС виконуються тільки тоді, коли може бути забезпечений прозорий аудит. „Але в світі досі існує багато загрозливих сил, яким не можна довіряти і треба брехати. Якщо європейська дипломатія позбавлена всього цього, то що це взагалі за дипломатія?”, - питає автор.

,